Напевно, кожного українця останніми місяцями було травмовано тією чи іншою мірою, навіть якщо безпосередні воєнні дії обійшли його стороною. Ті, хто врятувався з гарячих точок або з самого початку залишався в безпеці, відчувають сором перед тими, на кого війна сповна звалила свої жахливі наслідки. У психології цей феномен називається синдром провини вцілілого.
Іншим гірше, ніж мені: що таке синдром уцілілого
Здавалося б, люди мають радіти, що врятувалися, вижили. Але ні: їх гризуть докори сумління, а іноді вони навіть починають звинувачувати себе в тому, що сталося. У той час як в Україні триває повномасштабна війна, розв’язана сусідом-агресором, багато хто з тих, хто зараз перебуває у відносно безпечних умовах, відчуває провину за те, що рівень загрози їхньому життю слабший, ніж в інших.
«У нас все спокійно, і мені соромно», «Чому вони, а не я?», «Зараз не час жалітися, багатьом ще гірше», «Як я можу їсти, коли хтось насправді голодує?», «Чи заслуговую я на спокійний сон?» – такі та інші подібні думки відвідують тих, хто сьогодні лише здалеку спостерігає за трагедією, що розгортається на наших землях.
Водночас тих, хто виїхав за кордон або в безпечніше українське місто, може подолати синдром того, хто виїхав. Вони також можуть почуватися винними за те, що змогли і поїхали, а інші залишилися і наражаються на небезпеку.
Людей із цими синдромами можуть мучити нав’язливі відчуття та емоції. Наприклад, безпорадність, проблеми зі сном, відсутність апетиту, неприємні думки, агресивність і дратівливість, нудота чи біль у животі, головний біль, соціальна ізоляція, а іноді навіть думки про самогубство. Ці симптоми можуть посилюватися, якщо у людини раніше вже був травматичний досвід або вона схильна до тривоги і депресії.
Під час війни такий стан переслідує багатьох. У тривозі, стресових умовах та надзвичайних ситуаціях людина намагається знайти раціональне пояснення, чому вона вижила.
Проте не всім характерне це почуття провини, і це також нормальна реакція на травму. Радіти власному талану і водночас оплакувати долю інших – це теж нормально.
Що робити з руйнівними думками і як подолати вину?
Насамперед необхідно зрозуміти: не вина України та українців у тому, що на нас напала Росія. Звинувачувати потрібно лише агресора, у жодному разі не жертву. Щоб позбавитися самозвинувачення, погляньте на політичні відносини між двома країнами. Нагадайте собі справжні причини вторгнення та спрямуйте негативні емоції на ворогів, а не на себе.
Журитися через долю інших людей можна, це природно, якщо у вас є душа. Але не потрібно тиснути на себе тим, що вам легше, а їм важче. Якщо ви не відчуваєте радості від свого порятунку і задоволення від щоденних справ, не намагайтеся штучно спровокувати ці емоції, «бо так треба». Зрозумійте, що саме завдяки почуттю провини, співчуттю люди допомагають тим, хто опинився у біді. Це те, що змушує нас об’єднуватись, робити щось не тільки для власного виживання, але й для виживання тих, хто нам важливий – сім’ї, друзів, усієї країни.
Якщо у вас є бажання та можливість, ви можете допомогти іншим: переказати кошти на підтримку української армії або на гуманітарну допомогу; зайнятися волонтерством, координувати дії, психологічно підтримувати близьких, знайомих чи здати кров.
У будь-якому разі необхідно розділяти зони відповідальності: є те, на що ви можете вплинути, а є те, що, на жаль, вам непідвладне. Якщо ви можете приєднатися до лав військовослужбовців, тероборони чи волонтерського руху – чудово. Якщо ні – не варто дорікати собі за це: ви можете допомогти українцям інакше і з тилу, і з-за кордону. А заодно переконаєтеся, що ваш порятунок не був марним.
Ваше найголовніше завдання – зберегти своє життя та гарантувати собі безпечний простір: виконувати правила воєнного часу, розпізнавати фейки, серйозно ставитися до звернень та закликів керівництва регіону та країни.
Крім того, завжди можна взяти собі на озброєння соцмережі та поширювати інформацію про потреби армії, медиків, громадянських людей. Ви можете спробувати відкрити очі на те, що відбувається в Україні, своїм рідним і знайомим за кордоном. Якщо ви поїхали в іншу країну, можете допомагати притулком та перекладацькою роботою іншим біженцям, а також виходити на мітинги на підтримку України.
Дуже важливо розмовляти з людьми, які переживають ті самі емоції. Варто пам’ятати, що фізично взяти на себе біль та страждання інших неможливо, але синдром провини вцілілого – це те, що багатьох хто з нас спонукає до дії. Єднання і взаємна підтримка не лише наближають перемогу над спільним ворогом, а й зцілюють душевні рани. Не впадайте у відчай, вірте у ЗСУ – правда на нашому боці!
Експерт з юридичного маркетингу. Керівник маркетингового агентства MAVR.
Бізнес-ступінь “Майстер ділового адміністрування” (MBA).